Історія Запорізької Січі є однією з особливо важливих віх історії України. Відомо, що ця легендарна спільнота жила за власними законами та канонами, багато з яких залишаються таємницею дотепер.
Які традиції українського козацтва були для відповідного військово-адміністративного та суспільно-політичного об’єднання складовою його соціально-культурного розвитку та побуту, розповідається далі.
Текст зосереджує увагу читача на декількох важливих ритуалах і звичаях козаків-січовиків, що відігравали в їхньому житті неабияку роль.
Як козаки розважалися?
Члени Січі віддавали перевагу забавам, які дозволяли підтримувати їх відмінну фізичну форму. Такі активності для кожного козака були слушним рішенням. Вони давали можливість запорожцю бути вправним, спритним, витривалим та кмітливим воїном, завжди готовим до переможного бою.
Не дивно, що різноманітні свята та урочистості у козацькому середовищі нерідко носили характер рухливих ігор спортивної специфіки. Вони допомагали гартувати мужню та сміливу вдачу українським воїнам минулого, а ще випробовували гравців на швидкість реакції та нестандартне мислення.
До поширених під час свят забав запорожців варто віднести перетягування канату двома групами учасників. Часто для неї умисне обирали місце, де була калюжа, багнюка чи струмок. У такому випадку команда переможених опинялася в бруді чи воді, що викликало загальний сміх товариства.
Стрибання у мішках теж було популярним на Січі. Ця добре відома й нині гра, без якої рідко обходилися козацькі святкування, була тренуванням координації рухів, сили та витривалості учасників.
Ще одним видом дозвілля козацтва були кулачні бої. Перемога у таких турнірах діставалася не сильнішому, а тому, хто вмів досконаліше володіти власним тілом, ухиляючись від ударів супротивника.
Співи козаків були способом їх самовираження та засобом для тренування голосу та дихання. А крім танців, ці воїни під час свят демонстрували «викрутаси» верхової їзди – такі екстравагантні вправи-трюки вершників-відчайдухів зміцнювали їх опорно-рухову та серцево-судинну систему.
Традиційні салюти з гармат, танці й музика завжди знаменували початок козацьких воєн та походів.
Обряд прийняття в козаки
З автентичних джерел відомо, як відбувалась посвята в козаки. Вона була значимим в житті нового члена громади ритуалом та супроводжувалася певними діями військової специфіки.
Спершу майбутній воїн від товариства відділявся, імітуючи мандрівку в потойбіччя. Потім він зображував прихід на Січ. Наступними етапами обряду була урочиста присяга на вірність. Якщо хлопець сповідував іншу віру, під час посвяти він повинен був прийняти православ’я.
Результатом посвяти ставало присвоєння новому члену товариства статусу «молодика» та надання йому певного, колоритного прізвиська.
Надалі хлопця чекало не лише вивчення військової справи та статуту справжнього козака, але й виконання найбруднішої роботи. Часто доводилося бути тому, для кого влаштовувалася посвята в козаки, й об’єктом для кепкування. Так старші побратими перевіряли юнака на стійкість вдачі та готовність його стати повноправним членом громади.
Ритуали гостинності
Козаки мали свої суворі правила, пов’язані із зустрічами гостей. Наприклад, у запорожців було заведено тримати свій курінь відкритим. Це означало, що подорожній завжди міг завітати до козацької оселі задля перепочинку, перекусу в дорозі та ночівлі.
Відповідні правила засвідчували гостинність воїнів-господарів та їх готовність допомагати ближньому навіть за відсутності вдома.
Проте був нюанс. З куреня нічого не дозволялося виносити. На порушників цього закону чекало строге покарання. Мали місце й інші козацькі звичаї, що засвідчували порядність запорожців. Наприклад, якщо хтось випадково знаходив чужу річ, він цей предмет прив’язував до високого стовпа. Забрати відповідну знахідку собі він міг лише тоді, якщо впродовж трьох діб не знайшовся її хазяїн.
Як козаки побратимів ховали
Відомо, що такий сумний ритуал вимагав покриття очей небіжчика яскраво-червоною китайкою. На думку деяких істориків, коріння даного звичаю пов’язане з прадавнім язичництвом, в якому червоний колір вважається кольором смерті.
Розповіді в народних піснях про «високі козацькі могили» є здебільшого творчими домислами. Насправді поховання козаків відрізнялися майже плоскою формою. Могилки ці були невеликі та видовжені. Відомі випадки, коли їх перекривали кам’яними плитами. На цих плитах висікали написи-епітафії, що були часом доповнені орнаментами. Такої шани вдостоювалися титуловані представники війська Запорізького – кошові отамани та гетьмани.
Якщо загиблий мав цінності, ці предмети разом із ним у труну не клали, натомість заповідали храмам та монастирським обителям. Даний факт, як і часте встановлення на могилах кам’яних хрестів, зроблених небіжчиком ще за життя, засвідчує високу духовність та релігійність козацтва.
Історики, об’єктом дослідження яких були похоронні обряди козаків, дійшли висновку, що козацька громада традиційно влаштовувала урочисте прощання з загиблим воїном – тризну з бойовими іграми, турнірами та поминками.
Обряди покарання
Каральні заходи застосовувалися по відношенню до крадіїв та п’яниць.
Злодіїв-конокрадів часто приковували до так званого ганебного стовпа та били дерев’яними кийками. Аналогічна сувора кара чекала і на тих, хто займався грабіжництвом торгівців, а також порушників військової дисципліни.
Інколи крадії та розбійники козаками засуджувалися до страти. А злісних боржників на Січі приковували до лафета гармати. Звільняли їх тільки в тому випадку, коли хтось із рідних чи побратимів повертав їхній борг.
А думка про те, що культура козаків допускала пияцтво, є хибною. Любителів міцних напоїв запорожці насправді відправляли в ізоляцію, на Гадючий острів, де злісні п’янички були кинуті напризволяще долі.
П’яниць запорожці гребували ховати на загальному кладовищі. Як правило, цей цвинтар знаходився поруч із тим, на якому ховали самогубць. А замість хрестів на могилах випивак встановлювали осиковий кіл.
Оселедець та вуса як атрибути козацтва
З приводу поголеної голови запорожця та його славнозвісної чуприни існує багато легенд. Найпоширеніша з них розповідає, що козаки-січовики мали себе за великих грішників.
Вони голилися, а посеред голови лишали довгий чуб, сподіваючись, що Господь над ними змилується й витягне з пекла за цю чуприну.
Як свідчать козацькі ритуали та обряди, запорожці вірили, що саме за оселедець їх триматиме янгол, коли нестиме після загибелі на полі бою на небеса.
Що відомо про козаків-характерників?
Постаті цих воїнів, які вважалися духовними наставниками представників козацтва, овіяні легендами. Їм приписувалися надприродні магічні здібності, нібито перейняті від стародавніх волхвів язичницької епохи.
Характерники були представниками військової еліти. Вважалося, що таких непереможних воїнів не можуть вражати кулі та зброя ворога. Секрет їхніх сил крився у володінні магічними та унікальними медичними практиками.
Як свідчать козацькі традиції та перекази, характерники складали окремий підрозділ війська запорізького, і серед них були не лише чоловіки, а і жінки. Вони вміли перевтілюватися, перетворюючись на тварин та різних чудернацьких істот, а ще віртуозно володіли зброєю, були неперевершеними розвідниками та мали надзвичайно гострий розум.
Козаки та церква
У кожному місці, де закладалася Січ, козаки-запорожці одразу будували храм на честь своєї покровительки – Покрови Пресвятої Богородиці. Це засвідчує щиру відданість воїнів християнській вірі.
Церква, як правило, знаходилася в центрі козацького поселення. У її приміщенні відбувалися богослужіння та поминальні літургії за тими, хто віддав життя на полі бою. Детальніше про те, які були звичаї у козаків, можна дізнатися, відвідуючи екскурсії до місць козацької слави та до історичних музеїв з тематичними експозиціями.
Також рекомендуємо звернути увагу на статтю – Козацькі війни. Причини, хід та наслідки
