В обласному центрі Івано-Франківщини можна побачити декілька величних храмів, кожен із яких є пам’яткою сакрального зодчества та святинею, куди вирушає зі словом молитви та вдячності Господу безліч вірян.
Ця стаття присвячена одному з найвідоміших храмів міста. Вона розповідає, коли та як була побудована колишня Вірменська церква в Івано-Франківську, де знаходиться її будівля та які історичні факти про неї можуть зацікавити туристів.
У тексті також наводяться відомості про архітектуру цієї культової споруди та її сучасну роль у релігійному, духовному й громадському житті Галичини.
Історія вірменської церкви
За часів XVII століття у Станіславові мешкало багато вірменів. В одному з міських кварталів жили виключно представники цієї закавказької національності.
У період з 1663 по 1664 рік вірменською громадою був побудований перший власний храм. Він був не показним, а невеликим та дерев’яним.
Історики вважають вірменську апостольську церкву особливою гілкою релігії, що має свої відмінності, через які цю віру ні до католицизму, ні до православ’я не можна віднести. На думку провідних науковців, такий релігійний напрям є одним із найстаріших на Європейському континенті.
Але полеміка про те, як назвати першу будівлю вірменської святині правильніше – церквою чи костелом, – триває дотепер. Деякі дослідники, аргументуючи свою точку зору унією, укладеною між Львівським вірменським архієпископом та Римом у XVII ст., переконані, що всі сакральні споруди вірмен у західноукраїнському регіоні слід називати костелами. Проте відповідну точку зору поділяють не всі.
Давня історія Вірменської церкви (Івано-Франківськ) розповідає про чудотворну ікону, замовлену писарем громади Домініком. Цей образ, що був точною копією ікони Ченстоховської Богоматері, спочатку знаходився у писаря вдома.
Відомо, що писар мав поганий зір, а після молитов перед відповідною іконою він раптом став бачити добре. Зробивши висновок, що даний образ має чудодійну силу, Домінік передав його до церкви.
За даними джерел, в 1742 році 22 серпня ця ікона Божої Матері почала в храмі мироточити. У подальшому вона зцілила безліч вірян, які страждали на сліпоту, хвороби суглобів та кісток, епілепсію й інші недуги.
І вірменська громада вирішила, що для такого чудотворного образу маленька дерев’яна церковиця є занадто скромною.
Як будувався храм
Рішення міською владою щодо забудови нового храму було прийняте в 1743 році. Того ж року 28 серпня власником Станіславова Йосипом Потоцьким був урочисто закладений наріжний камінь майбутньої мурованої святині.
Але через брак фінансування будівництво даної споруди розпочалося лише в 1748 році. Щоб прискорити ці роботи, Йосип Потоцький видав особливе розпорядження, згідно якого кошти для них мали сплачуватися єврейською громадою міста.
У відповідному універсалі було за зазначено, що євреї повинні сплачувати щорічно на спорудження вірменського храму 1 тисячу злотих доти, поки даний об’єкт не буде збудований повністю.
Оскільки вірмени завершувати будівництво не надто поспішали, єврейській громаді довелося фінансувати цей процес упродовж довгих 15 років.
Урочисто освячена була Вірменська церква (Покровський катедральний собор) у Івано-Франківську, адреса якої вулиця Мельничука, 5, 22 серпня 1763 року.
З цього дня святиня-новобудова отримала офіційну назву костелу Непорочного Зачаття Найсвятішої Діви Марії. Рішення щодо такого її найменування було винесене львівським архієпископом Яковом Стефаном Августиновичем, що приїздив на церемонію освячення.
Відомо, що на той час фасад костелу був оштукатуреними, і в такому вигляді фасад даної будівлі простояв до 1800 року. А ось її внутрішній декор демонстрував красу й розкіш. Вівтарі прикрашали майстерно виконані скульптури святих, які зробив Матвій Полейовський, а стіни були оздоблені розписами, виконаними польським художником Яном Солецьким.
Тяжкі випробування
Непростою доля вірмен Станіславова виявилася на рубежі XVIIІ-ХІХ століть. У цей період відбувалася масова еміграція представників відповідної етнічної спільноти міста до Угорщини, в результаті якої місцева вірменська громада стала зовсім малочисленою.
Через скорочення прихожан храм занепав, виявився в незадовільному стані. Тому в 1811 році його на 15 років закрили.
Відновити богослужіння та провести часткову реставрацію святині вдалося пароху Антонію Борковському. Кошти цей священнослужитель брав із вкладу львівського банка, який був зроблений вірменським братством святого Григорія в 1803 році сумою близько 70 тисяч злотих. Борковський використовував щорічні відсотки відповідної суми, що становили 175 злотих.
Але невдовзі костел був знищений вогнем. Його не оминула відома «Мармулядова пожежа». Мешканці міста не лишилися осторонь такого лиха.
Реставрація святині була проведена за кошти містян різних національностей та вірувань. Завершилися ці відновлювальні роботи 1870 року.
У результаті зовнішність культової споруди набула змін. Висота боковий башт стала меншою, форма куполів – іншою, а сигнатурку прибрали.
Період війн та радянщини
Нові біди й випробування храму спіткали з початком Першої світової війни. Коли німці дізналися, що церква стала місцем розташування артилерійської батареї росіян, вони скерували на відповідну споруду свої гармати. Внаслідок такого обстрілу фасад та стеля костелу зазнали значних пошкоджень.
У повоєнний період долею церкви став опікуватися парох Францішек Комусевич. Він добивався від урядовців, щоб ті святині надали статус історично-культурної пам’ятки та виділили кошти на її відновлення.
І уряд пішов наполегливому священику назустріч. У результаті реставраційних робіт дах храму отримав нове бляшане, оцинковане покриття, а куполи – мідне. Фрески та скульптурні зображення вівтарів також були відновлені.
Реставрація відбувалася за активної участі архітектора Станіслава Трелі, що взяв на себе технічне керівництво відповідного процесу. А нові фігури із мармуру й алебастру виготовив Мар’ян Антоняк – відомий у місті майстер надмогильних скульптур.
Визначним днем в житті храму стало 30 травня 1937 року. Тоді відбулася урочиста церемонія, пов’язана з коронацією Чудотворної ікони Божої Матері. На цьому дійстві були присутні представники греко-католицької, римо-католицької та вірменської церкви. Окрім сімнадцяти єпископів, коронацію відвідав кардинал Гшльонд, примас Польської Республіки.
Після завершення Другої світової. В 1946 році, з України виїхало чимало полонізованих вірменів та поляків на територію Польщі. Під час такої міграції Чудотворна ікона з церкви була вивезена до костелу святих Петра й Павла в місто Гданськ, де знаходиться й понині.
Без своєї головної святині приміщення храму в Станіславові здавалося спустошеним, спорожнілим та осиротілим.
Спочатку його передали у відомство російської ПЦ. Наприкінці 1940-х років радянська влада використовувала цю сакральні споруду як художню майстерню. Статуя Матері-Вітчизни, що на вулиці Лепкого височіє над братською могилою радянських воїнів, була виготовлена саме в її стінах.
Пізніше, в 1960-х роках, костел став житловим помешканням для відомого живописця Опанаса Заливахи, а з 1971 року представники комуністичного режиму цинічно відкрили в колишньому храмі музей релігії та атеїзму. Багатьма експонатами цього закладу стали знаряддя катувань, через що він викликав асоціації з «підвалом інквізиції» музею Кам’янця-Подільського.
Часи Незалежності та сучасна архітектура
Повернений релігійний статус храму був лише 1990 року. Його передали Українській Автокефальній Православної церковної конфесії, а допоміжні приміщення пристосували до потреб семінарії.
Із 1992 року святиня отримала нову назву – Покровський собор УАПЦ. Новим стало й забарвлення фасаду відповідної будівлі. Його пофарбували голубим. Блакитний вважається геральдичним кольором Богоматері.
Починаючи з 2008 року в інтер’єрі храму проводилися реставраційні роботи, а в 2011 році оновили його фасад. У результаті собор став виглядати величніше й вишуканіше.
Як і раніше, ця сакральна споруда відвідає елегантному стилю італійського бароко. Її зведені з цегли стіни мають тринавну базиліку і трансепт. Форму головного фасаду храму вирізняє своєрідна, увігнута геометрія. Фронтон має класичну трикутну геометрію, а дві бокові вежі – круглу.
Карниз будівлі оздоблений пілястрами іонічного ордену. На центральному куполі барабану немає. Він спирається на стовпи з арками.
У прикрашеному іонічним орденом інтер’єрі собору вдалося зберегтися частині автентичних фресок та дерев’яних скульптурних зображень. Їх можна побачити на трансепті й карнизі центрального вівтаря.
У приміщенні собору також звертає на себе увагу колонада з фігурами та поліхромне, вирізьблене з дерева й покрите позолотою рельєфне оздоблення.
Покровський катедральний собор у Івано-Франківську, графік богослужінь якого можна уточнити за телефоном +380 50 957 8155, відчинений для прихожан та інших відвідувачів щодня з 7.00 до 18.00. У понеділок цей храм зачиняється на годину раніше.
Під час великих православних свят графік роботи цього релігійного закладу, що є пам’яткою національного значення, може зазнавати змін.
Гостям міста, яких цікавить як дістатись до Покровського собору в Івано-Франківську, краще питати у містян про блакитну церкву – вона відома всім, бо є одним із головних атрибутів міста.